Заборона примусової праці в Україні встановлена на конституційному рівні. У відповідності зі статтею 43 Конституції України: «Використання примусової праці забороняється». Конституція, як і інші нормативні акти України, не містить визначення поняття примусової праці. Вищевказана стаття Конституції перераховує лише три винятки, при яких праця не може вважатися примусовим. Таким чином, дотримуючись Головного Закону, примусовою працею не вважається (i) військова або альтернативна (невійськова) служба, (i) робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або (i) відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан
Українські законодавці не стали обтяжувати себе, розробляючи визначення терміна «примусова чи обов’язкова праця». Вони звернулися до дефініції, яка використовується в Конвенції Міжнародної організації праці (далі – Конвенція МОП) № 29 (1930 р.), де «примусова праця» визначається як «праця або послуга, що вимагаються від особи під загрозою покарання і яку ця особа не збиралася виконувати добровільно», та Конвенції МОП №105, згідно з якою: «кожна держава – член МОП зобов’язується скасувати або не використовувати примусову чи обов’язкову працю як засобу політичного впливу чи виховання або як засобу покарання за політичні погляди чи переконання; як спосіб (метод) мобілізації і використання робочої сили для потреб економічного розвитку; як спосіб підтримання трудової дисципліни; як спосіб покарання за участь у страйках; як запобіжний дискримінації за ознаками расової, соціальної і національної приналежності чи віросповідання».
Тим не менш, в Україні, яка є учасницею зазначених міжнародних договорів, принцип заборони примусової праці реалізований у багатьох нормативних приписах.
Так, відповідно до статті 31 Кодексу Законів про працю України власник або уповноважений ним орган не вправі вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором. Згідно частини 1 статті 32 Кодексу, переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, навіть разом з підприємством, установою, організацією, допускається лише за згодою працівника.
Пленум Верховного Суду України у постанові № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року надав роз’яснення щодо змісту норми статті 43 Конституції про заборону примусової праці. Було висловлено думку, що не можуть застосовуватися як такі, що суперечать Конституції, статті 32, 33, 34 КЗпП, відомчих положень або статутів про дисципліну тощо, які передбачають можливість тимчасового переведення працівника без його згоди на іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнення, у разі виробничої необхідності або простою, а також можливість виконання ним роботи, не передбаченої трудовим договором.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікована Україною в 1997 році, так і практика Європейського суду з прав людини (далі – Суд, Європейський суд), що є джерелом права в Україні, також не містять принципово відмінних тлумачень поняття примусової праці, користуючись при цьому універсальним визначенням Конвенції МОП від 1930 року.
Отже, можна зробити висновок про те, що у розумінні європейського законодавства, примусова робота, що виходить за межі трудового договору, не буде визнана обтяжливою і такою, що порушує права, гарантовані статтею 4 Європейської Конвенції про захист прав людини, у тому випадку, якщо працівник надав згоду на її виконання, вона є частиною професії особи і теоретично може сприяти її професійному зростанню, а також якщо ця «необов’язкова робота» сприяє дотриманню будь-якого іншого права, передбаченого законодавством.
